Віра, надія, перемога

Це було на початку війни, коли Київ гримів, а околиці були небезпечні.

Едуард Діланян на той момент вже рік працював керуючим у «Сільпо» в м. Київ по вул. Архітектора Вербицького, 30.
Дружній колектив, любі Гості, незабутні моменти кожного дня.
Але все змінилося одного похмурого ранку у лютому. «Сільпо» водночас став місцем, де кожен намагався повернути свою мирну реальність, придбати найнеобхідніше та побачити такі вже рідні та привітні усмішки Перевершників. 

Найнеобхідніше – хліб, випікався тут і вдень, і вночі, та настав день, коли в магазині почало закінчуватися борошно, а нові постачання сировини були непередбачувані. Якраз у тих районах, де розташувався наш розподільчий центр, велися бої, пересуватися дорогами було вкрай небезпечно…

А якось до Едуарда звернулися по допомогу хлопці з військової частини, де базувався також і іноземний легіон з Грузії. 
Потрібно було діяти аби забезпечити Гостей та наших захисників важливим – хлібом.
Едуард домовився з волонтерами про вантажівку, заручився підтримкою місцевої тероборони та навіть отримав супровід поліції.  Крізь гучні вибухи та небезпеку всі разом вирушили до складів у передмісті Києва, щоб забезпечити магазин необхідним для випікання хліба.

Потім ще була допомога людям, які втратили свої домівки, співпраця з благодійним фондом.
Едуард разом з командою докладав зусиль аби дарувати турботу та надію, незважаючи на війну.
І одного дня до магазину навідалися волонтери з благодійного фонду, якому допомагав Едуард. Та цього разу вони прийшли не по допомогу, а подякувати.

Волонтери нагородили нашого керуючого орденом фонду і подякували за співпрацю. Це було досить неочікувано та зворушливо. Але найбільша відзнака – це вдячність та можливість попри все дарувати турботу і гостинність, наближаючи з кожним кроком нашу спільну перемогу.

Вже майже 10 років наша Перевершниця Надія Тищенко працює у «Сільпо». І кожен рік – це нові спогади, добрі друзі, улюблені Гості та ще більший досвід та рівень професіоналізму у своїй справі.

Надія працює кухарем в м. Кропивницький по вул. Велика Перспективна, 53 та точно знає, що пригощати й годувати – найкраща робота у світі.

І це ще раз підтвердила історія, яка сталася на початку війни.

24 лютого світ змінився для кожного українця. Кожен з нас намагався і намагається досі всіма силами допомогти припинити війну. Надія також вирішила, що не буде залишатися осторонь та буде робити те, що вміє найкраще.

Годувати.

Кожен день по дорозі на роботу жінка проїжджала повз блокпости та віталася з хлопцями, що стояли на захисті міста. Вона вирішила готувати для них смачненьке, аби підтримати та хоч трохи зробити теплішими та затишними їх вечори.

Так минали дні. Вдень Надія готувала для любих Гостей в «Сільпо», а вже ввечері, коли поверталася додому, ставала до приготування смаколиків нашим захисникам.

Вона невтомно працювала до пізньої ночі аби зранку відвезти свіженьку та ще гарячу їжу хлопцям, побажати їм спокійного дня та, отримавши вдячну усмішку, продовжити робити свою справу. Годувати людей.

І вже не вперше наші Перевершники доводять – турбота, гостинність та підтримка – це цінності, які допомагають нам триматися в нелегкі часи та невпинно наближати перемогу.

Окупація – це не щось, до чого можеш підготуватися. Вона невчасна та неочікувана і відрізає рідні душі одне від одного.

Наша Перевершниця Олександра Філатова, керуюча магазином «Сільпо» у м. Одесі. ЇЇ літні батьки залишились у Херсоні, зв’язатися було важко, приїхати та забрати – взагалі неможливо. Та батькам потрібні ліки, продукти, а ще турбота та, звісно, надія.

Наталія Ільїна та Альона Безрукова працювали в «Сільпо» у Херсоні до окупації. Альона – керуючою магазином, Наталія заступником операційного директора. Та ми ж з вами знаємо: Перевершники – це не про посаду чи роботу. Одного разу Наталія дізналася про те, що батькам Олександри потрібна допомога та одразу ж зв’язалася з колегою з Херсону. Вже не вперше вони допомагали Перевершникам та їх родичам з Херсону, які потребували допомоги в окупації. Тож Альона вже знала, як діяти. Вона зібрала ліки, продукти та відвезла все батькам Олександри та ще й обійми від доньки передала.

Хоч би як війна нас не розділяла, ми об’єднані. А коли ми разом – ми непереможні!

Ця історія про сміливу жінку, на ім'я Віра.

Віра Футорна працює у «Сільпо» м. Запоріжжя, вул. Перемоги, 64 у відділі кулінарії. У Віри є маленький синочок п’яти рочків, який прагне завжди допомагати мамі.

Одразу, як почалася війна, жінка прийняла рішення – не полишати Україну і своєї роботи, хоч би як тривожно не було.

Зміна за зміною, попри все Віра віддано працювала та, як завжди, зустрічала любих Гостей привітною усмішкою. Вона бачила, як це важливо для всіх – відчувати звичну турботу та гостинність, бачити знайомі обличчя та мати змогу звикло обирати смаколики.

А щоб бути певною, що малий у безпеці, Віра брала сина на роботу з собою.

Маленький Вовчик не нудьгував, він долучався до роботи та допомагав збирати коробки, вітався з Гостями, розважав Перевершників кумедними історіями, а ще прикрашав вже рідний «Сільпо» малюнками.

Тривоги накривають місто хвилями, війна, на жаль, ще триває. Та Віра несе у серці віру в перемогу і виховує Вовчика відважним, сміливим та добросердечним хлопцем. Допоки є так – все буде Україна!

Кожен з нас щодня стає на свою бойову позицію, йде туди, де може бути корисним. І кожна маленька перемога, кожне корисне діло додають сил, заряджають рухатися далі. Та наближають перемогу.

Знайомтеся, це – Інна Приходько, пекар, яка вже декілька років працює в магазині за адресою м. Київ, вул. Вербицького, 30.

Коли війна тільки почалася, пані Інна мала йти у відпустку. Вона запланувала її якраз з 24-го лютого. Та як і в усіх, новини змінили плани. Не вагаючись Інна зателефонувала керуючому магазином, де працювала. Просте питання: «Я потрібна зараз?». Складна відповідь: «Як ніколи раніше!».

Щоб допомогти своїм колегам мати час врятувати сім’ї, Інна пірнула у роботу на п’ять діб. На допомогу прийшли її діти 12 та 15 років, чоловік та, звичайно ж, колеги по роботі в пекарні – Світлана Довгань та Таміла Туз. 

Разом вони місили тісто, формували та випікали хліб. Це був новий досвід для усіх. Інна вчила, пояснювала, допомагала виправляти помилки. Усі працювали командою, підтримували, зміняли одне одного. Піч не стояла холодною ні секунди.

А коли почалися складнощі з постачанням, Інна вигадувала нові рецепти, шукала нові способи та поєднання інгредієнтів, щоб продовжувати працювати та випікати смачний хліб.

Цей п’ятиденний марафон, звичайно, нелегкий, але він дозволив врятувати цілі сім’ї з гарячих точок та забезпечити бійців ТРО та ЗСУ смачним хлібом. 

І як би не було складно, ми знаємо: коли поруч з нами такі люди – перемога буде! Неодмінно.

Наші Перевершники, кожен на своєму фронті, щодня роблять надзвичайне, перетворюють свою роботу в турботу та гостинність, в тепло та любов.

Ця історія про маленьке, але неймовірно сміливе місто Славутич, його жителів, наш затишний «Сільпо» та Перевершників, які працюють в ньому.

Майже з перших днів війни місто Славутич опинилося в блокаді. Вантажівкам неможливо було приїхати, щоб привезти продукти. Дуже скоро на полицях «Сільпо» не залишилось майже нічого, так само як і в інших магазинах навколо. 

А головне – скінчився хліб. 

Тоді керуюча магазином Олена Желдак звернулася до керівництва міста та разом вони знайшли борошно. Воно буле не найвищого ґатунку, сіре, грубого помелу, але ж було! Наш маленький «Сільпо», який до цієї пори ніколи не випікав хліб, серед працівників навіть не було пекарів, з цього моменту став чи не найголовнішим хлібним виробником міста! І до цього хлібного фронту Славутича тоді долучилися усі. По місту дали оголошення про збір дріжджів і люди приносили все, що мають. В хід пішла й закваска, пиво – все що б могло знадобитися для тіста. А саме тісто місили та випікали п'ятнадцять людей на зміну. І касири, і продавці, і кухарі, і завідувачі відділів — усі працювали вдень і вночі.