Це правдива історія про сейлз-менеджера, який в 1990-ті продавав американське віскі барам в штаті Вісконсин. Справа непроста, тому що на ринку Вісконсину різного віскі було хоч залийся. Тим не менш, щозими наш сейлз примудрявся робити рекордні продажі для компанії.

Він під’їжджав на своєму авто до бару, заходив всередину і починав розхвалювати власнику або менеджеру закладу свій товар (мова йшла про віскі Kessler, яке в той час належало компанії Seagram, а зараз Beam Suntory, втім це неважливо). У відповідь, звичайно, він чув, що в барі подібного добра і так повно, і для пляшки ще одного бренду у них немає ні місця, ні грошей.

Щоб зламати опір, сейлз використовував один і той самий прийом.

«Є пропозиція, — говорив він. — Робимо сліпу дегустацію. Наше віскі настільки круте, що я впізнаю його смак серед будь-яких інших. Зараз я принесу пляшку, віддам вам і відвернуся. Ви її відкриєте, наллєте шот, а потім наллєте мені ще кілька шотів будь-яких ваших віскі. Якщо я не вгадаю своє — плачу вам 50 баксів».

Тут сейлз виймав і демонстрував банкноту з Уліссом Грантом. «Якщо вгадаю — ви купуєте у мене відкриту пляшку і ще дві». Рідко коли хтось відмовлявся від такого парі.

Сейлз вибігав, за хвилину повертався до бару з пляшкою, віддавав її, потім відвертався або взагалі виходив в інше приміщення, далі, коли його кликали, повертався, смакував по черзі всі шоти і завжди безпомилково визначав своє віскі.

Як він це робив? Про це сейлз розповів, коли пішов на підвищення і змінив рід діяльності. Зими у Вісконсині суворі, а пляшки він завжди зберігав у багажнику. Шот із його віскі завжди був найхолоднішим.