З листа до дружини і сина

 

«Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивувати ніяк: хто вчить жити? Люди, народившись, вважають, що жити вони вміють. Для багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – давай купимо те чи те. Оце – і все життя: заслонити свою порожнечу громаддям машин, телевізорів і т. д. Але – це смішне вміння, це наївна спроба втекти од життя на луки задоволення. Життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому насущникові – міра життя».

 

1.06.1981

Звернення Дмитра Стуса до слухача

Вірш «Минає час»

Вірш «На Лисiй горi»

Вірш «Пам'яті Зерова»

Вірш «Гойдається вечора зламана віть»

Вірш «Сосна із ночі випливла»

Вірш «Як тихо на землі»

Сто років як сконала Січ


Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости і рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.

1963 рік
  • Терпи, терпи — терпець тебе шліфує


    Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
    сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
    Ніхто тебе з недолі не врятує,
    ніхто не зіб'є з власної тропи.
    На ній і стій, і стрій — допоки скону,
    допоки світу й сонця — стій і стій.
    Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
    усе пройди і винести зумій.
    Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
    той, що обрав тебе навіки вік.
    До нього змалку ти заповідався
    до нього сам Господь тебе прирік.

    1986 рік

  • В мені уже народжується Бог...


    В мені уже народжується бог,
    і напівпам'ятний, напівзабутий,
    немов і не в мені, а скраю смерті,
    куди живому зась — мій внук і прадід —
    пережидає, заки я помру.
    Я з ним удвох живу. Удвох існую,
    коли нікого. I гримить біда,
    мов канонада. Він опорятунок,
    я ж білоусто мовлю: порятуй,
    мій господи. Опорятуй на мить,
    а далі я, оговтаний, врятую
    себе самого сам. Самого — сам.
    Він хоче поза мене вийти. Прагне
    рятуючи донищити мене,
    аби на протязі, на буряних вітрах
    я вийшов сам із себе, наче шабля
    виходить з піхов. Хоче вийти геть,
    щоб згасла свічка болю. Щоби тьма
    впокорення мене порятувала
    інобуттям. Iножиттям. Найменням
    уже невласним: ось він, той загал,
    яким кермує той шалений бог,
    котрий в мені воліє народитись
    (а я ще тую свічку посвічу,
    аби мені не смеркло передчасно,
    просвітлої дороги свічка чорна —
    неначе перемога крадькома).

    1977-1978 роки